Український модельєр, режисер та стиліст популярних телевізійних шоу Олексій Залевський в ексклюзивному інтерв’ю для “Absurdu.net” розповідає про свою роботу, попередні та майбутні проєкти, про конфлікт з організаторами Ukrainian Fashion Week, а також критикує сучасний кінематограф, і, звичайно ж, ділиться деякими подробицями особистого життя! І, незважаючи на те, що він досі не подолав важкі наслідки коронавірусу, і під час бесіди йому доводилося робити перерви, щоб подихати кисневим апаратом, у розмові ми змогли обговорити багато цікавих питань.
Витоки української моди, авангардизм та боротьба за світове визнання – головні асоціації, що виникають, коли мова заходить про дизайнерів, які почали свій шлях у період становлення незалежної держави. Деякі з них, до речі, працюють у цій індустрії (тільки вдумайтесь!) вже більше 25 років!
Одним із таких талановитих представників вітчизняної fashion-індустрії є модельєр, стиліст, режисер-постановник та саунд-продюсер Олексій Залевський. Після того, як восени 1994 він представив на київському фестивалі моди одну з найперших своїх колекцій, про цього молодого дизайнера заговорили всі!
У 1997 році він презентував свою колекцію в рамках Ukrainian Fashion Week. З того моменту його популярність почала стрімко зростати: Олексія почали запрошувати на різні телевізійні проєкти, у журі модних конкурсів, і навіть нагородили національною премією «Київська пектораль». Але останнім часом ми мало чули про дизайнера та його однойменний бренд. У багатьох виникло питання: «Куди пропав Залевський?».
А Залевський то зовсім і не пропав, а зосередився на іншому, хоч і не новому для нього, занятті – зйомці кіно.
– Олексію, розкажіть про початок вашої режисерської діяльності. Коли і як ви зрозуміли, що хочете працювати саме в такому напрямку?
Як би дивно це не звучало, але я ще з дитинства хотів бути режисером. У ранньому віці я вже був актором у ляльковій студії «Барвінок». Там я й дізнався, що таке «надзавдання», «підтекст», «текст», сценарій», «техніка мовлення», «вокальне мистецтво» тощо. З нами працювали по-дорослому. Саме тоді я і зрозумів, чим хочу займатися в майбутньому. Тому після 8-го класу (тоді так можна було) я вирішив вступити до Одеського театрально-художнього училища. Але, чесно кажучи, я не вірив, що колись зніму свій фільм, адже я став на шлях режисера якраз у період розвалу Радянського Союзу. В Україні не було навіть професійного обладнання, не кажучи вже про якісне вітчизняне кіно.
Першою моєю роботою як режисера-постановника був fashion-проєкт «Чорна Перлина» – щорічна Всеукраїнська церемонія вручення однойменної премії. Трохи пізніше я вже ставив фестиваль моди «Київський подіум», на який приїхав відомий дизайнер Paco Rabbane. Після цього я також почав роботу над телепроєктами: «Зірка + зірка 2» на 1+1 (як генеральний режисер) – Леонід Агутін, Анастасія Стоцька, Стас Костюшкін, Оля Полякова, Лайма Вайкуле, Андрій Данилко, Потап тощо, «Хто проти блондинок?», «Зроби мені смішно» (на Новому каналі) (як режисер-постановник).
Вже через роки я зрозумів, що хочу зняти своє кіно…
– І вам таки це вдалося. Перша ваша режисерська робота, фільм «Z JOKE», була в жанрі детективного мюзиклу. Чому ви обрали саме такий напрямок?
Річ у тім, що я хотів зробити щось нове, цікавий вітчизняний продукт. На жаль, виявилося, що ніхто «нового», «цікавого» не оцінив. Мюзикли – це окремий, дійсно, непростий жанр. Жоден діалог, жодна історія не може конкурувати з сильною музикою. А в цьому фільмі була саме така сильна музика: ми купили права у «Агати Крісті», переклали їх на англійську мову та переробили в різних стилях (оперний, попсовий тощо). В результаті вийшло так, що композиції самі по собі дуже сильні і ті номери, що є у фільмі, також дуже сильні. На тлі яскравих потужних елементів сама історія просіла, але не тому, що вона погана, а просто через неспроможність конкурувати з музикою. Але це я вже потім зрозумів.
Після першого фільму «Z JOKE» я собі поклявся, що більше кіно знімати не буду. Проєкт був дуже витратним, не тільки у фінансовому плані, але також пішло занадто багато сил і енергії, при цьому не дав практично ніякого «вихлопу». Мені за цей фільм не соромно, навпаки, я вважаю, що він прекрасний. Просто склалося так, що він не приніс очікуваного успіху. Картина вийшла і не фестивальною (артхаусною), і не мейнстримною, що, мабуть, і стало однією з причин її «нерозуміння».
Водночас, певний успіх вона все ж мала – ми брали участь у Шанхайському кінофестивалі, кінофестивалі класу А: фільм потрапив не в конкурсну програму, а в панораму (в ній представлені новини світового кіно), де поруч із нами йшли також «Трансформери», «Виживуть тільки коханці» тощо. Це дуже престижний захід, але в Україні він, на жаль, не сприймається. Крім того, картина отримала 2 нагороди на Лондонському кінофестивалі – за «кращий саундтрек» і «кращого режисера», але, знову ж таки, в нашій країні це не має особливого значення.
– А другий ваш фільм мав більший успіх?
Другий мій фільм, повнометражний, «Хороший художник – мертвий художник» повністю відображає моє, авторське, бачення. Я хотів показати певну історію, а не вписатися у рамки сучасного фестивального кіно.
Фінальний монолог, заради якого задумувалася і вся ця картина, повністю відображає головну ідею – ким ми залишимося в історії? Я називаю це «Гамлетом нашого часу». Ми живемо у часи, коли недостатньо лише бути талановитим, потрібно вміти ще й правильно себе розпіарити, навести галасу навколо певної події. Зараз мистецтво не є самоцінним. Воно саме по собі більше нікому не потрібне.
Тарантіно колись сказав: «Великі ідеї псують кіно. Якщо ти знімаєш кіно про те, що війна — це погано, то навіщо тоді взагалі робити кіно? Напишіть транспарант «Війна – це погано». У фільмі має бути ідея, з якої кожен винесе щось своє».
Те, що цей фільм багатьох змушує замислитися, переосмислити деякі поняття, я вважаю успіхом. Коли глядачі виходять з кінотеатру мовчки, намагаючись усвідомити авторську ідею, а не одразу телефонують комусь чи тут же починають займатися своїми справами, значить я, як режисер, досяг своєї мети. Деякі порушені у фільмі теми непристойно обговорювати в суспільстві. Тому якщо глядач замислюється і, можливо, по-іншому починає дивитися на якісь речі, моя мета досягнута. У мене завдання, щоб моє кіно подивилися і через 10 років, при цьому воно не втратило своєї актуальності.
– Я знаю, що зараз ви працюєте вже над новим проєктом. Розкажіть трохи про це. Як ви вважаєте, він зможе стати успішнішим, ніж попередні?
Гарне питання (сміється). Швидше за все, ні.
Мій новий проєкт – кіно у жанрі фентезі, в якому беруть участь три актори з Європи (головний – англієць Тобі Девіс) і троє – з України. Фільм вийде англійською мовою. Він об’єднує у собі характерні риси фантасмагорії та філософської притчі, за стилем нагадує серіал «Чорне дзеркало».
Через коронавірус всі плани, графіки зруйнувалися, кіно більше року вже лежить на полиці, тому я поки не можу сказати, коли вийде реліз. І хоч ми орієнтуємося на різнопланову аудиторію, яка любить авторське інтелектуальне кіно, але водночас сильно сумніваюся, що ця робота буде успішнішою за попередні. Враховуючи ситуацію у сфері кінематографу, а також економічне становище, я розумію, що все може бути ще гірше. В Україні, на жаль, дуже складно отримати матеріальну підтримку для подібних проєктів, особливо, коли ти створюєш щось авторське, що відрізняється від мейнстримної тенденції.
– А як вам взагалі сучасні тенденції в кінематографі?
Мені важко зрозуміти їх. Сучасне кіно зараз більше нагадує соціальний проєкт про інвалідів, постраждалих внаслідок війни, або представників нетрадиційної орієнтації, знятий у документальному стилі на «тремтячу» камеру. Ця тенденція неореалізму 70-х років простежується досі, хоча з того часу минуло вже більше 40 років. Мене це дратує, адже ті, хто оцінює та встановлює критерії, не звертають уваги на одноманітність та плагіат, а замість цього змушують слідувати певним «правилам». Ці люди історії кіно взагалі не знають. Сюжети, висмоктані з пальця, кожного разу подаються як щось величне. При цьому нудні європейські фільми, які просто неможливо дивитися, називають «естетською» роботою, хоча естетикою там і не пахне! А все, що відрізняється, не сприймається. Майже всі фестивальні картини (переможці) виглядають так, ніби їх знімав один режисер.
Коли я бачу фільми, зняті за класикою англійських творів, а туди «вставляють» афроамериканців, це іноді доходить до абсурду. Якщо ви знімаєте казки – будь ласка, включайте всі етнічні групи, але тоді не називайте це «історичною» картиною.
– Ви тільки що здорово розкритикували сучасне кіно. А як ви самі ставитеся до критики?
Я дуже люблю критику. Але вона має бути експертною, аналітичною. На жаль, у нас немає культури грамотної критики. Вона існує на рівні «подобається – не подобається», а ось чітко сформулювати та обґрунтувати свою позицію – мало хто вміє. Тому й аналітичної критики у нас немає. І це стосується не тільки кінематографа, а й інших сфер, у тому числі мистецтва, моди, музичного бізнесу. Тож критики своїх робіт я так і не почув, а ось якісь абсурдні, нічим не обґрунтовані висловлювання – так, були.
Коли я починав займатися fashion-бізнесом (більше 20 років тому), ніхто не вірив в українські бренди. Але завдяки моїй роботі, а також ще деяким талановитим дизайнерам, нас почали визнавати. Зараз ситуація повторюється – я стою у витоків нового незалежного українського кінематографа, мене не розуміють, а мої проєкти критикують. Швидше за все, мене знову вважатимуть авангардистом, який знову намагається всім довести, що він – не лох. Не знаю, чи зможу я ще за життя застати момент, коли всі нарешті зрозуміють, що у нас є інтелектуальне кіно, автори, індивідуальне бачення, що ми можемо знімати фільми, не гірші за європейські, але, сподіваюся, що рано чи пізно це станеться…
Це була перша частина інтерв’ю з Олексієм Залевським, а в наступній ми поговоримо про його попередні та нові fashion-проєкти, обговоримо конфлікт з організаторами Ukrainian Fashion Week, а також торкнемося теми особистого життя та його поглядів на деякі важливі питання, що цікавлять більшість людей. Тож чекайте на продовження!
Друга частина: Продовження інтерв’ю з Олексієм Залевським: модна діяльність та особисте життя дизайнера
Дивіться також: Інтерв’ю з Сержем Смоліним: «Моя естетика — ЗУХВАЛІСТЬ та ЕЛЕГАНТНІСТЬ»!
